Дивовижними легендами оповита історія славного міста Трускавець. Наші славні пращури мужньо захищали честь рідного міста. Як неспішно мовиться казка, так і наша легенда своїм корінням сягає сивої давнини.
Було в одного князя на прізвище Трускавенко двоє синів. Один з них на ім’я Свирид був хитрий, жадібний, проте надто розумний. Знав Свирид слабкі сторони свого батька. Той любив послух, аби його шанували, в усьому слухалися. Отож Свирид в усьому йому догоджав, ніколи йому не перечив. Цілковитою протилежністю був його син Труск. Часто засмучував він князя Трускавенка. Труск мав добре серце, проте запальний характер. І засмучував старого князя, який вважав, що це йому нашкодить. «Не спалахуй, як сірник від іскри, – попереджав князь сина. – Не слухатимеш старого батька, залишу тебе без частки мого князівства».
Наче невпинна течія у гірській річці, так само швидко спливають і наші роки. Ген-ген, відлітають у вирій, лишаються за видноколом. Промайнули роки, виросли сини. Зрозумів князь, що недовго йому залишилося топтати ряст. Покликав свого сина Свирида на пораду, запитавши, чи продовжить той його справу. Просив чесно служити людям, оберігати їх від ворогів. За це пообіцяв йому все князівство. Свирид не відмовився, пообіцявши, що виконає батьківське прохання. Потім покликав на раду свого меншого сина, Труска. «Ти, сину, в усьому корися старшому братові, – напучував його батько. – Він чоловік мудрий, поганого тобі не порадить. А ти, хоча й маєш добре серце, проте…Сам знаєш свій гандж. Князь повинен бути терплячим, а ти спалахуєш, наче іскра. Це небезпечно, мій сину. І в державницьких справах може нашкодити». Труск стояв, похиливши голову. Що мав сказати старому князю? Погодитися з тим, що його позбавлять князівства?
А тим часом князь продовжував: «Я залишу тобі у спадщину палац, в якому ти почуватимешся захищеним». Нічого не відповів на те Труск, забрався геть. А Свирид, який вмів удавати перед батьком слухняного сина, подався тим часом дот шинкаря. Зібрав своїх воїнів, охоронців і оголосив: «Я – ваш майбутній князь. Щойно батько пообіцяв мені князівство». Товариство схвально загуло, а деякі навіть почали підкидати догори свої шапки. «Майбутньому князеві – слава! Тричі слава!» – натовп гудів, мов розбурханий вулик. І ніхто не помітив, як хитро посміхається шинкар. Надто улесливим він був, а нещира посмішка час від часу з’являлася на його обличчі. Він охоче частував усіх присутніх, мед-горілочка лилася рікою. Захмелілий Свирид втратив владу не лише над собою, а й над часом. Він не помітив, як улесливий шинкар кудись зник, як довкола нього поменшало воїнів і охорони. Почали грати в карти. Свирид, якому було море по коліно, почав безбожно програвати. Шинкар вигукнув: «Погони!» Ошелешений Свирид від несподіванки закляк на місці. Трапилася ситуація, коли останніми картами виявилися чотири шістки. Саме ці карти поклали на плечі «дурневі», якого назвали «дурнем в погонах». Цей програш вважався найбільш ганебним! Свирид не міг второпати, як дозволив пошити себе в дурні. Відчув, як закипає гнівом. Проте шинкар заспокійливо підняв руку: «Нічого, я вибачу борг. Тільки дозволь моїм друзям зупинитися в місті на ночівлі». Що вдієш? Якщо програвся шинкарю – мусиш відповідати. Погодився Свирид пустити на ночівлю подорожніх. Саме так – «подорожніми» – їх назвав хитрий шинкар. Не здогадувався тієї миті Свирид – хоча батько-князь вважав його велемудрим – що то були за подорожні. Коли охорона відчинила двері, рятуватися було вже пізно. Озброєні воїни заполонили все місто! Тільки цієї миті Свирид, якого батько-князь вважав велемудрим, зрозумів, до чого призвів його картярський програш.
«Змова! Підступна змова, що призвела до зради», – у розпачі вигукнув Свирид. Так завжди буває, коли князі – чи то нинішні, чи то майбутні – забувають про державу. Та що вже вдієш? Жебонить по камінцях струмок, тече вода – не вернеш. Так і Свириду нічого не лишалося, як волати про допомогу. Під білі руці взяли його вороги, кайдани одягли. А що то життя без волі? Не гаяли час зрадники, швидко дісталися вони і до старого князя. За мить позбавили волі. Добре, хоч дозволили разом із сином неволю перебути. «Чого ви домагаєтеся?» – зиркнув на них з-під лоба старий князь. «Наказуємо тобі – підкорися нам, віддай у володіння князівство», – наказали старому князеві воїни. Аж тут і шинкар вигулькнув, наче Пилип з конопель. «Якщо князем стану я, то своїм милостивим указом звільню вас з-під варти, – почав улесливо шинкар. – Справа за вами…» Похилив голову старий князь, докірливо поглянув на старшого сина. В його погляді було все – гіркота розчарування, німий докір. «Як же так сину? – мовив тихо. – Я вважав тебе мудрим, довірив тобі князівство. Вірив, що ти наш чудовий край збережеш. Адже все маємо для того, щоб почуватися заможними та щасливими. Цілюще повітря, джерельна вода, що дарує зцілення недужим». А тим часом Труск, почувши про заколот, надіслав до шинкаря своїх людей. . Мовляв, віддам вам свій палац, тільки-но підійдіть ближче. Шинкар, почувши новину, замислився. З одного боку, кортіло поглянути на той палац, а з іншого…А раптом тут причаїлася зрада? І все-таки гору взяла жадібність. Поїхав підступний шинкар зі своїми «подорожніми» до того палацу, де жив Труск. А тому тільки того й треба. Вірні побратими не зрадили Труска. Билися мужньо, як леви і захопили прибульців у полон. «Вам закортіло випити джерельної води? – суворо запита Труск. – Панувати на землі, яка є для нас святою? Наша джерельна вода, яка зцілює недужих, вам не допоможе». Славні воїни вітали свого князя. Звільнили з-полону і старого Трускавенка, і Свирида. «Сину мій, ти нас врятував, – мовив Трускавенко. – Віднині це славне місто називатиметься твоїм іменем». Він обійняв свого молодшого сина, а Свирид відвів погляд. Труска вітали врятовані мешканці. Княжив Труск, як жив – чесно і самовіддано. А славне місто Трускавець носило його ім’я. Джерельна водичка зцілювала всіх недужих, бадьорила тіло й дух. Наш рідний Трускавець, нехай буде твоя доля щасливою!
Дарина Осипчук, культуролог
