Загалом, як у давній казці, я в дитинстві була більше дідова внучка, а ніж бабина. Щойно почала розмовляти, то називала їх на кшталт польської – бабця Ольдзя і дзядек Влодек (дядік), тому, що почала говорити польською, а вже згодом українською. Якщо коханий дідусь був названий родичами моїм Ангелом-хранителем, бо опікувався мною з самих пеленок до тридцяти двох років, то бабця рідко мала доступ до мого пухкенького тіла, а тим паче – до виховання. Це була чисто прерогатива дідуся. Проте, з раннього в Кременці пам’ятаю, як вчили з нею про «абецадло, з п’єца впадло», читали «елементаж» і плели гачком мереживні серветки-сніжинки з ниток-муліне («іриси», які завжди зберігалися в дерев’яній різьбленій вазі, привезеній з самого Закопаного).

Дідусь був українцем, місцевим хлопцем, виріс в Кременці над потоком під горою Дивичею, ходив до гімназії, закінчив вчительські курси в Острозі, згодом – педінститут у нашому місті, а бабця – Ольга-Софія Драгус – полька, уродженка містечка Самбора, що на Львівщині, теж була направлена на педагогічні курси в Остріг, де за примхою долі перетнулися їх шляхи із Володимиром Кучером. В 1934-му вони одружилися, років п’ять вчителювали по селах на Волині, до війни народилося трійко їхніх діток – Галюся, Марися і мій татусь Ромцьо. Була велика родина у бабці в Польщі (три сестри і брат), в Перемишлі, куди вони частенько приїздили, як ще не приєдналися західноукраїнські землі до срср. Туди ж вони поспіхом добирались, ховаючись по ночах від кривавої різні на Волині в 1943, і з Перемишля по закінченню війни в 1947-му теж втікали, рятуючись від виселки до Казахстану в рамках операції «Вісла». Поки нарешті не не осіли надовго в рідному мальовничому Кременці. Звісно, ніхто мені малій про це не розповідав, в родині трималося сурове табу на політичні теми. Усі тонкощі я довідалась згодом від своєї хресної мами – Галини Заборовської, яка будучи хірургом, акушером і анестезіологом в одній особі оселилася в Трускавці від початку сімдесятих. Разом з її сімє’ю до Трускавця переїхала моя бабця Ольдзя і зрозуміло, що на всі канікули (осінні, зимові й літні) я воліла бути поруч неї. З тих самим пір Трускавець став моїм другим домом.

О, як же я любила гуляти цим містечком! Воно було подібне до мого рідного Кременця, теж розташоване в долині між пагорбами, мало на той час лише дві школи, розкішний центральний універмаг і дуже сучасну лікарню, де працювала моя тьотя Галя. Зате стільки різноманітних санаторіїв та пансіонатів, що очі розбігалися! Завжди в газетному кіоску «Союздрук» купувала кольорові листівки з видом міста і дарувала своїм подружкам дома. В центрі, в нижній частині парку, стояв ще єдиний величезний бювет мінеральних вод, куди приїжджала підлікувати здоров’я сила-силенна людей. Водичка Нафтуся текла з краників, під які потрібно було підставити особливий глечик-поїлочку з носиком (дивина!), з котрої із вдаваним задоволенням курортники поволі попивати теплу смердючу воду. Цей процес мені зовсім не подобався, зате я дуже любила слухати зведений хаотично хор відпочивальників, який щодня так голосно і протяжно виспівував народні пісні, що стояла біля них довго з відкритим ротом. Дідусь в цей час грав з дядьками в шахи на столиках під накриттям. А ще на танцювальному майданчику о полудні пурхали розфарбовані бабусі з дідусями у вальсі, фокстроті, театрально закидали ногами в плетених сіточкою чорних панчохах у фривольному па танго… Було на що позаглядати!))

Досить часто на вулицях Трускавця можна було зустріти «не наших людей» – узбеків, туркменів, грузинів, казахів – всі вони були такі колоритні, ніби зійшли з екрана кінотеатру, завжди посміхалися у відповідь на мій ошелешений вигляд і витріщені від захоплення очі – ще б пак! Строкате розмаїття людей в яскравих національних вбраннях мені дуже нагадувало відомий радянський кінофільм «Свинарка і пастух»! Дідусь, який часто супроводжував мене малу в цих прогулянках, намагався розповідати про кожну національність нашого союзу. А далі, зустрівши чужоземця, я вже повинна була відгадувати самостійно звідкіля прибув гість. Як вам така розвага? В далекі вісімдесяті роки це становило чудові наочні пізнання з географії! Дідусь не хотів уступати пальму першості мого виховання навіть в Трускавці, чисто на бабціній території, і намагався завжди бути поруч. Він водив часто мене в кав’яреньку «Солодкоїжка», де я ласувала еклерами і тістечками «безе», поруч, в спорттоварах, купив мені накладні роликові ковзани і я «літала» по асфальтованих тротуарах у затишних двориках нового міста.
З бабцею Ольдзьою в мене були розваги іншого характеру. Я змалечку дуже любила висоту і швидкість, тому приставала до заклопотаної кухонними обов’язками бабцюні: «Покатааааай на ліфті, ну покатааай!»… В Кременці у нас свій будинок і ліфта я не бачила ніколи. Під моїм впертим натиском бабця здавалася і ми мало не щодня, зі свого першого поверху, мчали вверх новеньким ліфтом до 9-го, виходили на оглядовий майданчик і милувались околицями. На горизонті вдалині виднілися Карпати і я в ейфорії на все горло співала куплети популярної тоді Софії Ротару: «І у синю даль, по над горами лине пісня ця…». Цікаво, що тоді наш будинок №80 на Стебницькій був останній в новобудовах, а далі простягалось ще незаймане поле, крізь яке вилась вузенька стежина до лікарні. Мені дух захоплювало від висоти і я «кайфувала по повній»… Ще любила плавати у ванні, бо дома в нас не було такого щастя – зручності у дворі, в баню ми ходили на сусідній крейдяний завод або в до батька в автоколону №2225, де він працював механіком. А тут повна білосніжна ванна гарячої води, та ще й з пінкою, яку бабця колотила в чашці із яйця та шампуні…Краще могло бути лише в Одесі, на морі, але ж не зимою…

А ще окремою сторінкою мого щасливого трускавецького дитинства були прогулянки по місту. Щонеділі ми з бабцею Олею ходили до костелу на службу Божу, а потім гуляли, і не просто так, а йшли в парк «на спацер»…
- Чому не можна просто ходити? Як усі нормальні люди…- сердилась я, але все-таки одягаючи сукенку, а не шорти й футболку, як завжди на «ролики» у двір.
- Тому що ти – молода пані. І ми будемо спацерувати містом , – терпеливо пояснювала бабця мені, восьмирічній дівулі, що виросла з двома старшими братами і зазвичай доношувала за ними штани, футболки, сорочечки. – Будемо ходити поволі, роздивлятися все довкола і отримувати пшиємность – се б то – насолоду.
Я морщила носа, бо любила ганяти, як вихор вулицями, не заморочуючись усілякими приємностями. Та саму мене далеко не відпускали, а ще бабця обіцяла за старання та щирі молитви купити справжню шляхетну сумочку і намисто. Виконала (з тих часів маю слабинку до усіляких сумочок і коралів).
Періодично відпочиваючи на лавках (бо ноги були «вже не ті») ми з бабцею Олею могли годинами блукати серед розкішних дерев’яних віл 19-го, поч.20-го століття дивної архітектурної форми і різьбленого оздоблення – «закопанський стиль» – пояснювала «мій гід». Тоді, у вісімдесятих, віл було близько двадцяти і майже про кожну з них у бабці була заготовлена особлива історія. Найцікавіші з них – про готель «Постій», збудований для графа Юзефа Жултовського, а також «Гражину», «Світязянку», «Гопляну», «Клюгерт», «Софію», «Ягусю», «Мірку» та багато інших. Ці назви тоді ля мене були чарівні, як записи в польській кулінарній книзі – красиві, але не зрозумілі. Проте моя дитяча фантазія малювала на вулицях шляхетних панянок у довгих убьорах, широкополих капелюшках, з парасольками від сонця; ніби й справді бачила вусатого Раймонда Яроша у модному циліндрі, що відкривав перший залізничний вокзал, скульптора Тадеуша Баронча, архітектора Станіслава Віткевича та інших шляхтичів, завдяки яким Трускавець став знаменитим курортом.
Я просто обожнювала бувати в парку з бабцею Олею (а він був і є шикарний!), закладений ще наприкінці 19-го століття в англійському стилі. Центральна його частина називалася «Адамівкою», я думала, на честь Адама Міцкевича, погруддя якому стоїть на одній з терас парку, зведене на 100-річчя від народження поета, який, до речі, ніколи й не був у Трускавці, а бабця розповіла, що ніт! На честь Адама Сапеги, одного з найактивніших ініціаторів реконструкції парку. Так 1898 році забажала спілка польських шляхтичів, що тоді керувала курортом. А от найбільше дерев тут засадив не він, а садівник Юзеф Яблонський (понад півтори тисячі!) екзотичних і типових для цього клімату. Що мене завжди вабило, то це невеличкі дерев’яні надкаптажні будиночки (нині пам’ятки архітектури) над свердловинами джерел з різновидом мінеральної води – Юзя, Броніслава, Фердинанд, Едвард. Вони виростали в парку, ніби лялькові будиночки і дуже хотілося відчинити дверцята і заглянути в середину…Стільки скульптур було на той час у завжди охайно заметеному двірниками парку! Особливо подобалась скульптура Юзі, де ми з бабцею вмивалися холоднючою водою, ввечері підсвіченої світлом низьких кругленьких ліхтариків над вмивальниками (тоді все освітлювалося і працювало відмінно). А ще – романтична легенда, пов’язана з дівчиною Юзею. Десь років у дванадцять я й справді повірила у чарівні можливості гліцеринової води, коли на мене відверто почав заглядатись сусідський хлопчик, просто увірувала у дива джерельного вмивання!

- Бабцю, а кому це пам’ятник? – кивнула я на бронзову скульптуру, що стояла обабіч східців між терасами паркових алей. – Це музикант? З голубами?
- Так, це скульптура гусляра, мабуть, того самого біблійного персонажа – царя Давида, який любив тішити мандрівників своїми псалмами та мудрістю. Дивись, як він вписався в атмосферу спокою та гармонії. А ще є така традиція у місцевих музикантів – грати в парку для відпочивальників. Бачиш – он дідусь виграє на скрипці. А он нижче звучить голос саксофона, біля бювету, пам’ятаєш? – ми зустріли акордеоніста. – перераховувала бабця. – Музика так заспокоює, розважає людей. Чудове мистецтво, як гадаєш?
- Так, – я погодилась, – мабуть, восени теж піду в музичну школу. А от там нижче, кому скульптура?
- Знаєш, Наталю, до війни там стояла фігура Матки Боски, та совєти її швиденько прибрали, і костьол закрили. А тепер тут завмерли в мальовничому танку Лукаш і Мавка – герої драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки.
- Овва! А хто ж така Мавка? – я все сипала питаннями.
- Це лісова панна, німфа, яка закохалась у звичайного хлопця-селянина. У нашого кременчанина Юліуша Словацького є драма «Балладина», де присутні схожі персонажі, фольклорні образи. Ти підростеш – обов’язково прочитай. Там стільки див відбувається! Обіцяєш?
Чи могла бабця Оля знати, що пройде багато років і я буду вчитися в університеті Лесі Українки в Луцьку, захищу на відмінно дипломну роботу по епістолярній спадщині Юліуша Словацького, працюватиму в його літературно-меморіальному музеї в Кременці, опублікую наукову працю про ремінісценцію цих двох геніїв польської та української літератури…? Можливо вона здогадувалася, що так буде, бо прививала любов до літератури та історії, що добре уміла, адже була вчителькою початкових класів понад тридцять років в четвертій школі нашого міста. Є люди, які ще її досі пам’ятають. Та й дідуся – вимогливого вчителя-математика, теж.
Наші спацерування завершувалися завжди майже одинаково: дідусь Володя, не витримавши кількагодинної розлуки з внучкою, (чи може все-таки з дружиною?) ішов нас шукати. Цікаво, що завжди знаходив, на якій би вуличці ми на той час не були! Ніби йшов на відстані навзирці). Ми з бабцею вже здалеку чули його незадоволене бурчання:
- Що так довго дитину мордувати своїми казочками! – вдавано сердився він.– Обід прогуляли! Вже вечеряти давно пора! Ви ж голодні! Або так:
- Де ви ходите?! Дивись, он дитина змерзла, і ти без камізельки, а вечір холодний! Я маю ото носити за вами вбирання?! – теж «сердито» і насильно вручав нам теплий одяг. Або ще ось так ми часто чули:
- Ну що сталося?!! Пропали на пів дня! На дощ збирається, а дитина що, мокнути має?! – і він вручав нам дві парасольки – бабці – довгу чорну із білою закрученою ручкою, а мені тьоті Галіну кольорову японську із квіточками. А ще коржика, щоб мала сили до дому дійти.
Наталя у Трускавці, 1970-іроки
Не можу сказати, хто любив мене більше: дідусь чи бабця, мабуть, і потреби в цьому немає. Але пам’ятаю, що через мене вони часто сварилися, тому жили в різних містах: бабця в Трускавці, а дідусь зі мною в Кременці. Та я була надзвичайно щаслива, що вони обидвоє у мене є. А ще я мала потаємну мрію, яку виношувала в серці з дитинства: я хочу жити тут, і тільки тут – в чарівному місті щастя, де ходять по вулиці безтурботні усміхнені люди, де крадькома мелькають тіні предків і шумить віковічний парк.Мрії збуваються!
Авторка тексту Наталя Юр’єва (Кучер), грудень 2024