Як нестримний вогонь знищує все на своєму шляху, не лишаючи ані друзки, таким всепоглинаючим почуттям є любов… І ніхто не знає, як твоє слово озветься, і чи не розійдуться ваші шляхи-дороги, якщо гаряча, як жар, любов, зруйнує ваше життя…
Жили собі у славному місті Трускавець щасливі сестри і ніщо не могло затьмарити їхнє життя. Старша, Злата, була справжньою красунею. Її коси кольору достиглої пшениці були їй до лиця. А ще красуня Злата мала безліч обдарувань і талантів. Вона вміла грати на арфі і співати так, наче соловейко у травні. Її срібний голос нікого не лишав байдужим. А ще вишивала золотими нитками сорочки та рушники, якими обдаровувала мешканців славного міста. Любили її за красу, золоті руки. Тож ім’я Злата пасувало їй якнайкраще. Друга сестра, Зоряна, теж була гарною. Коси у дівчини були темними, як нічка темна. А найтемніша ніч, як відомо, буває перед світанком. Її смарагдові очі нагадували зорі… Була Зоряна задумливою, любила вплітати в свої темні коси яскраві стрічки. А найменша сестричка, Веселка, була русявою і сором’язливою. Вона народилася чудового літнього ранку, коли на небі після дощу заграла різнокольоровими фарбами веселка. Отак вона й називалася – Веселкою, яка мала дуже добру вдачу. Якщо в когось був поганий настрій – Веселка дарувала своєю милу посмішку. Жили наші сестри в мирі та злагоді, та недаремно кажуть, що найпалкіші почуття здатні зруйнувати сестринську дружбу. У поміщика, пана Трушка, з’явився новий робітник на ім’я Гордій. Пан цінував його за хоробрість та винахідливість. Якось наказав він Гордію дістати та доставити до міста сіль, яка була в ті давні часи на вагу золота. «Будеш зватися солеником», – посміхнувся пан Трушко. – Без солі у Трускавці геть погано. А проводжатимуть тебе в далеку дорогу наші найкращі дівчата». Пан Трушко сказав правду. Усі найгарніші дівчата, які мешкали в Трускавці, здивували соленика Гордія своїми талантами. Співали, танцювали, грали на арфі. Сестрички-красуні також проводжали в далеку дорогу хороброго Гордія. Злата вишила золотими нитками сорочку і подарувала Гордію. Друга сестра, Зоряна, грала на арфі. А русява Веселка тихим голосом заспівала: «Повертайся, козаченьку, зігрій дівоче серденько…» Чемно вклонився Гордій усім дівчатам, подякував за увагу та довіру. Поїхав він по сіль, і трапилося з ним в дорозі чимало пригод. Виїхав за гарної погоди, а щойно від’їхав від міста, як почалася така буря, що навіть власну долоню не можна було роздивитися. Вітер шаленів, а дощ змінявся величезним градом. Щоб в дорозі було веселіше і щоб знати, котра година, Гордій взяв з собою півня із золотим пір’ям, який співав тричі на день. То був дивний півень, бо він міг захистити Гордія від грабіжника. Відчуваючи небезпеку, він голосно кукурікав. Коли вертався Гордій з товаришами додому, півень несамовито закукурікав. Розумник-півень побачив, що грабіжники вже налаштувалися відібрати у подорожніх сіль, рибу, хутро, прянощі – все, що везли додому. Мужньо билися хлопці, дали гідну відсіч. Та, на жаль, й самі одержали поранення. Тож коли повернувся Гордій до рідного Трускавця, зустрічали його всі – і пан Трушко, і місцевий люд. Раділи всі, а надто гарні дівчата, які співали про цілющі джерела, що уславили Трускавець. Зоряна уквітчала свої коси рожами та червоною рутою. Щиро всміхалася мужньому Гордію, простягаючи руки. Красуня Злата подарувала нову сорочку, вишиту золотими нитками. Низько вклонився мужній Гордій, подякував дівчатам за їхню увагу. І тільки русява Веселка не співала пісень, не запрошувала до танку. Тільки усмішка осяяла ніжне личко дівчини. Дивилася в його очі, не відриваючи погляд. І він затримав свій погляд на Веселці, торкнувся ніжно її рум’яних щічок-яблучок. «Зцілю твої рани цілющою водою, – тихо мовила дівчина. – Щоб був здоровим, як земля, щоб ніколи не боліли твої рани». Посмішка торкнулася вуст Гордія. Вразила його ніжність та доброта цієї дівчини. Вона не співала та не танцювала, уславлюючи його хоробрість та сміливість. Вона просто була поряд. Взяла за руку Гордія, відвела до цілющого джерела, омила рани. Гордій почувався, наче новонароджений. Нібито й не було виснажливого походу, нібито й не нападали підступні вороги… Очі Веселки світилися щастям. Так буває, коли в серці людини спалахує величне почуття. От лишень старших сестер наче підмінили. Де й поділися їхня розсудливість, поміркованість. Красуня Злата вже не вишивала рушники й сорочки золотими нитками. А Зоряна лише хилила голову. Вже не вплітала в коси стрічки і квіти. І задумали дівчата лиху справу – вирішили розлучити закоханих. Не впоралися з ревнощами, не могли спокійно спостерігати за чужим щастям. Пішли проти сестри своєї молодшої.
Наче вогонь випалює степову траву, так і ревнощі знищують людську душу. Слідкували сестри за закоханими, уважно пильнували за кожним кроком. Не змогли пробачити найменшій сестрі, що зуміла та прихилити серце відважного легеня. Вирішили зіштовхнути закоханих з гори, коли ті милуватимуться заходом сонця. Гордій та Веселка, взявшись за руки, стояли на високій горі. Очі дівчини світилися від щастя, а її мила посмішка зігрівала душу Гордія. Біля Гордія сидів його улюбленець – півник із золотим пір’ям. Ото був вірний друзяка, що не раз рятував свого господаря у далекому поході, коли ходив по сіль. Раптом стривожився півник відчайдушно, стріпонув крилами. То ревниві сестри, які геть втратили розум від ревнощів, вже приготувалися зіштовхнути закоханих з гори. Та не встигли, бо півник закукурікав, здійняв галас. Від сорому дівчата кинулися навтьоки, а врятовані Гордій та Веселка вже не знали, як дякувати півнику. Пішли до цілющого джерела, вмилися, змили усі свої тривоги й негаразди. Як зцілила живильна вода рани Гордія, так зцілила вона його душу. Відтоді слава про цілющі джерела Трускавця розійшлася по всьому світу. Їдуть люди звідусіль, аби напитися джерельної водички. І заспівати гімн всеперемагаючій любові, яка здатна творити дива.
Автор легенди Наталія Осипчук, письменниця, член НСПУ (Київ)
