«Вислухай, доможи мені, будь ласка, Захисти її і вилікуй, прошу…». Рисунки-ілюстрації до казки, Прийшли до Нього* з того давнього часу.
Століть тому вже кілька королівством Король могутній правив-володів. У замку старовинному Коточім** В підніжжі гір високих і лісів.
**оборонне спорудження Трускавця приблизно ХІІ-ХІІІ століття
Король любив життя розкішне, полювання, Непослуху, зневаги не терпів. Байдужим був до сліз чужих, страждання Й понад усім лише себе любив.
Терпіла від паршивки Королева. Були безсилі і заморські лікарі Потребувала ласки і опіки Найбільш жаданої і рідної душі.
А серце любляче недоліків не бачить. І за що любить: чи за вроду? Чи добро? І достеменно вже й ніхто не скаже, Як то насправді поміж них було.
Не марно ж кажуть: навіть стіни вуха мають І таємниці мешканців ховають. Завжди знайдеться той, хто не гидує, І біль чужий, як марципан, смакує.
Найближчі служниці***, що Королеву доглядали, Про зради королівські, звісно, знали. Хоч доброю була до них, жаліли-співчували, Все ж між собою зрідка пліткували.
***Юзя, Марія, Софія, Броніслава.
Якось Емілія й Аврора, прибираючи в покоях, Почули стишену розмову за спиною. Зневага й насмішка у ній сичали, Їх позашлюбними доньками називали.
А літні ночі сповнені секретів, Кохання-пристрасті, там молодість чека, Й бодай одну-єдиную хвилинку Для поцілунку-зустрічі шука.
– Коханий Едварде, моя любов до тебе Мов горлиця сполохана летить. Лише тобі повідаю я тайну, Що королівська кров в мені кипить.
– Слова зухвалі кажеш, моя мила. Тут кожна дівка хоче мати панську кров. – – Я доведу, що не лукава, не брехлива, Що скарбом є моя прихильність і любов.
Обов’язок і честь боролися з любов’ю, Та вибір мусів бути лиш один. Хай серце обливалось кров’ю, Щоб поголос спинить до пана поспішив.
Наказ чіткий: обох сестер втопити, Щоб і закрастись в думку не могло. Мов заблукали десь, і трясовиння Поглинуло – неначе й не було.
За кілька днів Володарю донесли: Не долічились декількох вояк. А по закутках дивні тіні плили, Зашепотів, заозирався страх.
А довкруг озера, там, діти пасли гуси, І цвіту-трав ті пахощі п’янять, Щебече птаство, галас, сміх дитячий, Життя вирує – світла, чиста благодать.
Король не спить вже тиждень, може й більше. Й за дня жахіття переслідують його. Щоб раду дав, Алхіміка він кличе, Щоби поміг позбутися того.
Як спали сутінки і ніч взяла в обійми, При сяйві місяця скрадався до води. І несподівано завмер – дві постаті прозорі Красиві й ніжні руки простягли.
І як проміння місячне волосся, Чарують-манять дивні голоси. Ще крок – залопотіли білі крила**** І відтіснили, не пустили до води.
****біла гуска з піднятими крилами – герб-символ Трускавця.
Дві гуски, що за дня ще заблукали, Звідкіль – не знати взялись тут вони. Збудились, зашуміли, гелготали – Так мудра птиця хтіла вберегти.
І тут почув: «Тебе ми добре знаєм. Ти можеш зберегти чужі життя. Одна умова лиш, якої ми жадаєм: Побачить тут самого Короля».
Як ніч пішла і надбігав світанок, Перед Володарем зі звісткою стояв: «Русалок двох і чув, і бачив. Заледве сам життя їм не віддав».
«Знайди-шукай траву-отруту, Щоби покінчить раз і назавжди, Щоб щезли ті примари ненависні, Щоби не зваблювали, не приходили у сни».
Мов за велінням вирушив лісами, Насправді ж, щоб не вбить – порятувать Тут недосяжну і таку кохану, Сміх повернуть, здоров’я дарувать.
Свічки горіли, а життя спливало, Розкішні коси збились в ковтуни. Лише служниці знали, як вона страждала, І молитвами лились сльози у пітьмі.
Страждання милої – то ніж в серце болюче. Шукав ті трави, які міг знайти лиш він, Здирався й падав, обдирав обличчя, Знайшов, дістав, приніс – та запізнив…
Минають дні, згорають ночі, Я божеволію, утративши тебе. Емоції, образа, гнів і помста, Життя без сенсу в нікуди веде.
Від ненависті починаючи горіти, Хай буде помста – кров від крові – час настав. Не цінував коханую людину, Не бачив, не вберіг, не врятував.
«Готовий трунок, мій вельможний Пане, Аби згубить русалок, щоб не сталося біди, Вам доведеться, коли північ лиш настане, Самому з келиха улити до води».
І місяць сходив над горами, Кричали сови, в водах танули зірки, Туман ховавсь, мов зрадник в очеретах, І було чутно ніжні голоси.
Король не відав: не отрута – просто зілля, Він так спішив, щоб знищить ті жахи, Та йшов не сам – наперед охорона – Відважні, сильні, красні юнаки*****.
*****Едвард, Фердинанд, Емануїл.
Ревів бугай в високих травах, Топили білі руки вояків. А він, Алхімік, з берега дивився, Чекав, застиг, на поміч не спішив.
І зрозумів Король: то змова, пастка. Хотів втекти, уникнути біди, Та, зачарований, незчувсь, як опинився Посеред озера по шию у воді.
«Як зараз каменем стоїш при моїй смерті, Так і по смерти будеш тут стоять!». Прокляттям з вуст зірвалося востаннє – І зник – лиш кола на воді тремтять.
Як місяць освітив Алхіміка обличчя, Так в ненависті враз закаменів. Збулось прокляття вмить – жадоба помсти – Осліп, насилля, смерть не зупинив.
Вода тече з-під каменя та через камінь, Змордована, зневажена вода. І, розірвавши пута смерті, Шанс на спасіння людям віддала.
За лісом-пралісом танцюють бистрі води, Свою володарку не кинули вони – На службі в неї залишилися довіку, Багатство й славу краю принесли.
Легенда? Вигадка? Бувальщина? Чи казка? Нехай вже кожен вирішить собі. Любов і віра зцілюють, рятують, І неважливо: це колись чи в наші дні.
Місця оті збережені й донині. Якщо відваги стане і снаги У ніч русалчину до озерця звернути, Можливо, маревом вам з’являться вони.
Твоїх долонь, Мислителю*, торкнуся, Про мрію тихо-пошепки скажу. Багато чув Ти, пережив, переосмислив. Я повернусь до Тебе, я прийду…
*Мислитель – скульптура, що знаходиться в курортному парку міста. Якщо підійти до Нього, покласти свої долоні на Його і пошепки сказати найзаповітніше бажання, воно обов’язково здійсниться. Цю традицію започаткував факультатив «Мій Трускавець. Кліо» під керівництвом Байдацького Олександра Анатолійовича. Тож якщо у вас є таємна мрія, ідіть до Мислителя, Він вам допоможе. Але пам’ятайте, йдеться зовсім не про матеріальні бажання…
Лепак Аліна, м. Трускавець, 15 років
