Там, де вночі низько-низько над землею виснуть грона яскравих зірок, де вдень білі хмари дрімають на розлогих крилах темно-зелених густих смерек, які своїми кронами підпирають небо, де вранці густий білий туман стелиться долиною і чіпляється за перелази, де вечірнє сонце губиться серед дерев, лежало собі невеличке чепурне село. З усіх боків його оточував ліс, в якому можна було знайти не тільки гриби та ягоди, а й джерела, які наповнювали звивисту річку.
Жили в тому селі дві дівчини – Ганна й Марічка. Обидві були вродливими, працьовитими, завжди гарно вбрані. Тільки Ганна була доброю, тихою і лагідною, а Марічка – жвавою, моторною і веселої вдачі:будь-яким лихом об землю вдарить, та ще й над негараздами насміхатиметься. Закохалися вони обидві в одного парубка – Гриця. Та й хто ж в нього не закохається?! Високий, стрункий, чорнобровий, з лиця гарний, сміливий, дужий, доброзичливий. А що веселун і дотепник він до того ж був, то жодні вечорниці без Гриця не обходилися! Жарти і гучний регіт стояв там, де він.
Тож і дівчину собі вподобав Гриць до пари – запальну і веселу Марічку. Ціле літо вони зустрічалися. Розквітла краса Марічки ще більше: сині очі стали веселіші і глибші, сміх – щасливішим і голоснішим. Обіцяє Гриць восени старостів заслати!
Марніє на очах, в’яне Ганна. Пішла до однієї бабці, каже: «Навчіть, бабуню, мене на травах знатися!» З того часу пропадала дівчина весь час зі старою в лісі, зілля цілюще збирала. Хлопці оминали її стороною: хтозна-що їй на думку спаде, ще приворожить чи зі світу зведе, якщо образиш. А Ганні байдуже. В лісі знайшла дівчина розраду і спокій, і вже за Грицем не часто плакала.
Та не судилося і Марічці старостів від Гриця дочекатися.
Пішов він битися з ворогами, що на землю нашу напали, та й пропав. Вже його побратими почали додому повертатися, – немає серед них Гриця. Хтось бачив, як його в бою поранили, хтось, як кінь його просто на ворогів понісся і вершник від удару шаблі на землю впав, хтось чув, що він вижив і на Січ, до козаків збирався, але напевне про нього ніхто нічого не знав.
Пожурилася Марічка трохи, та й заміж за доброго парубка вийшла.
Минуло три літа. Пізнього осіннього вечора зупинилася біля подвір’я Гриця підвода, і занесли його побратими, пораненого і всього скривавленого, на руках до хати. Просив парубок, коли ще притомним був, не лишати його далеко від дому помирати. Пішла мати Грицева до знахарок, та тільки ніхто з них Гриця на ноги поставити не взявся. Повернулася мати аж вночі додому, глянула на свою дитину. Рани Грицеві кров’ю сходять, тіло вогнем горить, а сам він в гарячці то ворогів рубає, то на допомогу кличе. Сіла мати коло сина і гірко заплакала. Не доживе її дитина до ранку.
Аж раптом за вікном в місячному сяйві тінь промайнула. А за мить –
вже Ганна до хати заходить з торбинкою із зіллям та глеком води. Глянула пильно на Гриця: той такий кепський мав, що, здавалося, душу Богу от-от віддасть.
- Дозволите? – тихо запитала в матері.
Та лише ствердно головою кивнула.
Заварила Ганна зілля на воді, яку з собою принесла, напоїла відваром Гриця. Рани йому маззю якоюсь змастила, а зверху травою сухою посипала, посміхнулася матері: «Не плачте, житиме Гриць». До ранку обоє очей не стулили: напували Гриця відваром, ковдрами то накривали його, то розкривали. А на ранок очуняв Гриць. Правда, слабий був зовсім. Але гарячка спала, і рани вже менше боліли. І справді житиме Гриць!
Ганна кожного вечора навідувала пораненого: мазь приносила свіжу та зілля своє варила. Кожного дня вона йшла далеко у ліс, до джерела, за водою. І кожного дня гірко плакала над джерелом і просила для Гриця одужання. Сльози її капали додолу, як кришталеві перлини, і додавали воді цілющої сили. Так тривало аж до самісінької весни. Гриць поволі одужував, вже навіть хатою міг перейти.
Зайшла якось Ганна до Гриця. Мати його на хрестини пішла, а він спав та уві сні Марічку кликав. Зажурилася дівчина, що не вона живе у серці парубка, а тут і Гриць очі розплющив. А що рани ще добряче боліли, то був він не в гуморі.
- От чого ти сюди ходиш? – запитав зі злістю.
- Я ж лікую тебе! – відповіла Ганна.
- Знаю я твоє лікування! Старостів від мене чекаєш?
Ганна змовчала.
- Та якби не ти, то, може, і Марічка мене навідала б! А так ти крутишся цілими днями…
Про те, що Марічка давно вже заміж вийшла, Грицю ніхто не казав.
Вибігла Ганна, ображена, з хати та й подалася світ за очі. Незчулася, як коло джерела опинилася. Довго вона тут сиділа і гірко плакала. А коли в темряві поверталася додому і стала переходити містком річку, неподалік несподівано зареготав сич. Злякалася Ганна, оступилася і шубовснула з містка в холодну воду. Понесла її швидка течія, і не змогла дівчина берега дістатися. Полетіла душа її в небо пташкою.
За два дні знайшли коло берега тіло дівчини.
Новина швидко село облетіла. Багато хто жалкував за Ганною, бо не одного вона вилікувала своїм зіллям. Жалкував і Гриць, та тільки що з того?
З тих пір повелося так, що джерельна вода Трускавця рани гоїть і до життя повертає. А коли посеред квітучої веселої весни чується печальний пташиний спів – це Ганна сумує за лісом, зіллям, квітами і травами, а ще – за нерозділеним коханням.
Автор легенди Олена Дмитерко, смт. Веселе, Запорізька обл.
