“Бойко-богойко ходить туй легойко
Бойко-богойко ходить туй легойко
Світа сонце сходить
Землю в руках носить
Співає птахами,
Грає музиками.”
Гурт « Joryi Kloc»
Ентнографічний фон Дрогобиччини складається в основному з бойків та підгорян. Однак бойки є однією із найбільших за чисельністю гірських етнографічних груп. Їхня побутова культура налічує достатньо століть, щоби поєднати нашарування різних епох та уявлень, і є великим надбанням для загальнонаціональної культури. Постійний зв’язок з природою, усамітнення високо в горах і важка непосильна праця, бо тільки вона допоможе вижити – усе це навічно викристалізувалось у характері бойка.
З давніх часів славиться Бойківщина своїми мистецькими традиціями. Зокрема, архітектура посідає чільне місце в культурній діяльності місцевого населення, що принесла йому загальне визнання. Бойки доклали руку до неймовірних витворів дерев’яної архітектури церков, характерної саме бойкам.
Свою особливість мають і в архітектурі хат, традиційно споруджуючи під одним дахом і хату, і господарські приміщення. Бойки для своїх родин будували монументальні і прості хати: стіни складали з масивних ялинових колод, дах крили переважно “китицями” (пов’язаними солом’яними снопами). Вікна, двері, ворота розписували дивовижними орнаментами. Хата вирізнялася тим, що білилася. Однак вище до гір білення зникало. Ще одну особливість бойківських хат – це так звані «чорні» хати, коли піч споруджувалася без комина, а дим піднімався і виходив або в прочинені двері, або в отвір у стелі. Люди вірили, що таким чином стріха вберігається від гниття. Народні майстри будували хати з галереями, водяні млини, церкви, дзвіниці. Впродовж століть вироблявся неповторний бойківський стиль, в якому відобразилися кмітливість, спостережливість, естетичні смаки та уподобання будівничих.
Бойки раніше були настільки умілими, що геть усе, необхідне по господарству, робили самі, навіть голки. Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися скотарством (розведенням волів, овець), а пізніше – землеробством (вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях садів. Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами.
Бойки змогли зберегти свою особливість і не піддатися іноземним впливам. Це проявляється у скромності в одязі, у особливій ментальності, психології. У декоративно-прикладному мистецтві тут панують помірковані образи і барви. Бойки носили світлий одяг з поміркованою вишивкою: чорні або коричневі візерунки у техніці низинки або уже сучасного хрестика. І тільки з першої третини минулого століття цю строгість розбавили строкаті барви. Дівчата одягали білі сорочки та спідниці, фартушки, лейбик. Чоловіки одягали білу сорочку і штани, все це прикрашене строгою вишивкою. Чим вище в гори – тим коротшими ставали сорочки та сердаки. Також чоловіки мали шкіряний ремінь із пряжками. Горяни носили широкий, підгоряни – вужчий. До початку ХХ ст. в деяких районах Бойківщини зберігалась традиція, коли чоловіки мали довге до плечей волосся, а передні пасма заплітали в дві коси. Жінки ж прикривали волосся чіпцем, випускаючи спереду два пасма волосся. Замість намітки носили «півку» – прямокутний шматок тканини, прикрашений вишивкою на чолі.
Справжнього бойка і тепер впізнаєш за пильним всезнаючим та досвідченим поглядом. Складається враження, що він все має, все знає. Бойки прив’язані до Бога, природи та землі. Цей тісний зв’язок і сформував світосприйняття бойків. Вони ніколи не намагаються виділитися, адже знають ціну собі й своїм можливостям.
Марія КУРИЩУК,
науковий працівник музею
