Прикарпатське поселення Трускавець розпочало свою господарську історію як промисловий осередок солеваріння, через значні поклади сировиці (концентрована ропа), «вікна» (джерела) якої знаходились в місцевості «Баньки» при в’їзді в Трускавець. Людей, що займалися цим промислом називали «зваричами» або «варебниками», які варили (випарювали) сіль в «черинах» (піддонах), встановлених безпосередньо біля «вікон» із сировицею, щоб полегшити її потрапляння до солеварні в спеціальних «кошах». Будучи «королівщиною» Польської держави, в Трускавці, окрім королівських, тобто державних «черинів» діяли ще й приватні, що поділялися на привілейовані та непривілейовані. В середині ХVI ст. виробництво солі у Трускавці становило близько 10 000 діжок солі в рік, враховуючи всіх без винятку виробників, що робило його одним із центрів (серед 92 солеварень) солеваріння на Прикарпатті.
З приходом в Галичину Австрійської держави у другій половині XVIII ст. видобуток солі було монополізовано, приватні солеварні викупив уряд, а збиткові одразу ж ліквідувалися. До кінця XVIII ст. австрійським урядом зачинено 49 солеварень, а діючі поділено на три соляні інтендентури (нім. Salinen-Intendenz) з управлінням у Самборі, Делятині та Коломиї. Трускавецька солеварня працювала до 1784 року та з тієї ж причини була перестала функціонувати.
Після закриття солеварного промислу розпочалося пожвавлення інших господарських напрямків у Трускавці , зокрема, гірничої справи, яка від державної монополії не залежала і яка мала вагомі підстави для таких починань. Геологічна будова трускавецьких надр належить до міоценської формації, тому є багатою на різноманітні мінерали. Найбільше їх міститься у верхній частині соляних глин. Саме там гірничі інженери при мінімальному бурінні знаходили такі корисні копалини, як самородна сірка, гірський віск (озокерит), сира нафта, залізняк, кремінь, полігаліт тощо.
Гірничо-видобувний промисел Трускавця в кін. ХVIII – поч. ХІХ ст. зосередився в його околицях, у двох урочищах: «Липки» (в північному напрямку) та «Помірки» (в південному напрямку). На «Липках» в основному видобували руду (олово, цинк), а також сірку, гіпс, вапняк і гірський віск, в невеликій кількості тут містилось і срібло, а на «Помірках» – гірський віск, сиру нафту, сірку і мірабіліт.
Перші гірничо-пошукові роботи з видобутку металевих руд у Трускавці проводив гірничий інженер зі Стебника Юзеф Геккер, що закінчив гірничу академію в Угорщині, разом зі своїм партнером по бізнесу Яном Матисом. З його ініціативи було створене гірниче товариство «Добра надія», яке займалося видобутком олов’яної та цинкової руди у Трускавці. Шахти, які утворювалися в ході видобутку, заповнювалися сірчаною водою, яка затоплювала підземні ходи та перешкоджала видобутку сировини. Зважаючи на ці обставини та фінансові труднощі товариства, видобуток було припинено у 1823 році, як і роботу самого товариства.
Пройшов якийсь час, і Трускавець як курорт, разом із усіма корисними копалинами, земельними та лісовими угіддями потрапив у руки акціонерної спілки підприємців на чолі з польськими шляхтичами: родиною Сапіг, Сангушко, Жолтовських, Замойських, Мархвіцьких, Хлаповських та Вішньовських, та разом з тим отримав потужні фінансові інвестиції в розвиток оздоровниці та гірничо-видобувної промисловості. Ця потужна спілка, згідно свого статуту, отримала назву «Трускавець-Помярки», до складу якої ввійшли два гірничі райони: «Липки» і «Помірки».
В той же час (1882) у Трускавець з Познані прибув відомий фахівець гірничої справи Модест Маріанський, який провів на «Помірках» ретельну геологічну розвідку, результатом якої було виявлення багатих родовищ гірського воску (озокериту) та сірчаної руди. З того часу центром промисловості Трускавця стали «Помірки», де була зосередження діяльність копалень (шахт), а на «Липках» експлуатувалось тільки джерело «Анна», звідки постачали сірчану воду до водолікарень курорту.
Одним з найбільш кількісних мінералів за видобутком була сірка, яку виявили на початку ХХ ст. (бл. 1810) в урочищі «Липки» під час пошуку залізної руди. Одна із метрик 1820 року навіть подавала інформацію про фабрику сірки в околицях Трускавця, яка ймовірно була в приватній власності, як і більшість промислового Трускавця, що й привело до її краху за браком державних інвестицій. Та до цього ще було відкриття потужного родовища сірчаної руди на «Помірках» (1887), де збудували копальню для видобутку цієї сировини та і вони не витримали конкуренції сіцілійській сірці, яка заполонила австрійський ринок у кін. ХІХ ст.- поч. ХХ ст. Та основне, трускавецькі шахти не витримують конкуренції з промисловими шахтами Шльонська, що в польській Сілезії, зокрема, і закриваються в 30х роках ХІХ ст.
В цьому ж часі приблизно було відкрито і поклади озокериту в трускавецьких надрах, адже в 1810 році дрогобицький гірничий суд видав право підприємцю Івану Матису на видобуток гірського воску, який також відомий, як партнер Юзефа Геккера у пошуках залізної руди на «Липках».
Перша згадка про гірський віск в околицях Трускавця прослідковується у науковій літературі польського вченого-геолога С. Сташиця (1815). А вже у 1817 році Функе згадує про те, що мешканці Трускавця виготовляють свічки з гірського воску, що йшли на експорт. А от на думку вченого Пуша (1836), гірський віск – це певний загущений різновид нафти, сформований внаслідок випаровування. У 1837 році Теодор Торосевич у своїх науково-дослідницьких звітах подає відомості, що у Трускавці видобувають озокерит, використовуючи його для освітлення в лампах та виготовляють з нього свічки. Перший науковий аналіз трускавецького гірського воску провів французький вчений-хімік Філіп Вольтер у 1840 році.
Одним із перших володарів на видобуток гірського воску, наданий йому у 1838 році, був тодішній управитель трускавецького камерального маєтку Юзеф Міцевський, а у 1841 році такий дозвіл отримала дрогобицька камеральна адміністрація.
Найефективніший видобуток озокериту спостерігається у 1880-х роках у зв’язку з приходом на трускавецькі землі промислового бізнесу, який сконцентрував свою гірничо-видобувну діяльність на «Помірках». Видобуток з кожним роком зростав та з часом вийшов на друге місце після Борислава, і вже у 1884 році сягнув до 300 тис. кг., що оцінювалося в 84 000 золотих ринських. Максимальні показники річного видобутку гірського воску на 1890 рік у Трускавці становили 735 тис. кг. Та через незацікавленість держави у розвитку цієї ділянки гірничої промисловості, фірми з часом зліквідувались через свою нерентабельність.
Не менш важливішим та цінним продуктом трускавецьких надр була сира нафта, про яку вперше згадує королівський вчений-лікар, батько польської бальнеології Войцех Очко, називаючи її як «сальність, котра біля Дрогобича на розламах у землі, або на купальнях збирається у великій кількості», і яка чудово підходила для змащування осі у возах.
Перша згадка про нафту в австрійському законодавстві згадується в 1810 році, коли 2 серпня був виданий декрет уряду, який регламентував ділові відносини у гірничо-видобувній галузі Австрійської держави.
Вперше у Трускавці спробу перегнати (дистилювати) сиру нафту здійснив в тому ж 1810 році, той же Юзеф Геккер, перед тим відкривши поклади нафтових родовищ в самому селі та околицях. Йому вдалося відкрити в Трускавці дистилярню нафти (нафтоперегінний завод). З його описів це виглядало так: «Перегонку нафти у Трускавці здійснюють у величезному мідному котлі на горілці, з’єднання якого ретельно оброблено мастикою, виготовленою з білила та гіпсу. Котел заповнюють до 2/3, а дистиляція відбувається при постійній та досить високій температурі протягом 2-2,5 діб. Якщо все йде добре, то можна отримати 2/5 гасу та 3/5 чорного осаду, який абсолютно позбавлений осаду та має консистенцію вершкового масла» … Виглядає просто і смачно… А ще він пише, що до поки освітлювали копальні льняною олією, працівники хворіли, ситуація ж змінилася в кращий бік, коли її замінили скельною олією (сира нафта).
Через те, що сира нафта на підставі тогочасного гірничого статуту не становила державної власності, а була прив’язана до права власності на земельну ділянку, камеральна адміністрація Трускавця надавала право на видобуток приватним особам. Родовища нафти виявляли і на приватних ділянках трускавецьких селян, що в свою чергу допомогло їм розбагатіти, передаючи їх в оренду підприємцям… Та під кінець ХІХ ст. видобуток нафти у Трускавці було припинено.
Спроби відновити гірничо-видобувну промисловість в околицях Трускавця повторювалися неодноразово. Це ставалося як в передвоєнний 1911-1914 рр. так і в повоєнний період 1921-1927 рр. та знову не дали очікуваного результату.
Джерельні води заполонили Трускавець, якому судилося бути бальнеологічним курортом..!
Галина Коваль
директор музею міста-курорту Трускавця
Список літератури:
Богдан Лазорак. Юрій Вовк. Статут і фінанси акціонерної спілки «Трускавець-Помярки» (1886-1899): за матеріалами архіву графа Адама Сапіги./Східноєвропейський історичний вісник. Спецвипуск.- Дрогобич, 2017, с. 77-97
Д-р Тадеуш Лоренц. Трускавець у 1461-1936 роках. Історичний нарис./ Переклад з польської мови та наукова редакція к.м.н. Мар’яна Тарчинця. – Вроцлав-Львів, 2017, с.38-47
В Трускавці відкрито дуже видатний поклад земного земного воску, подібного до бориславського.//Газ. Діло, 23 червня 1882
Відкриття земного воску в Трускавці.// Газ. Діло, 30 червня 1882
Ing. gorn. R. Kielesinski. Bogactwa mineralne Truskawca./ Jednodniowka Truskawiecka. – Truskawiec, 1936, – c. 11-12
