Дуже давно прийшли на нашу землю велетні й оселилися в передгір’ї Карпат. Місцеві жителі звикли до них, а вороги начувалися, бо велетні століттями захищали гори від чужинецьких навал.
… Одного разу в родині велетнів народилася чудова дівчинка – білошкіра, як сніг на гірських вершинах, і зеленоока, як смарагдові схили Карпат. А губи мала темно-червоні, кольору першої трускавки, що рясно вкриває яри в тіні дерев з першими променями весняного сонця.
– Назвемо нашу доню Трускавою, – сказав батько, тримаючи її вперше на руках.
Дівчинка росла здоровою і жвавою. Батьки дивувалися: що б не траплялося з Трускавою – ніколи дитинка не плакала. А малечі спокою не було: і на високі смереки видиралася, і в крижаних річках купалася, і з косулями навипередки бігала.
– Справжні жінки не плачуть, – повторювала Трускава щоразу, як поверталася додому із синцями та подряпинами.
Але недовго тривало її щасливе дитинство. Підступили навали ворогів до Карпат, і почали чужинці палити дерева у передгір’ях, чекаючи на сприятливу погоду і готуючись до переходу через гірський перевал. Дим від згарищ долітав навіть до оселі родини Трускави.
– Доню, ти ще маленька, тому залишишся вдома.
– Ми до вечора повернемося, не хвилюйся.
І її батьки вирушили назустріч чужинцям. Але не повернулися вони ні ввечері, ні наступного дня. Весь час до Трускави долітали звуки великої битви і дим від вогнищ.
Не дочекавшись батьків, рушила Трускава на пошуки. І відкрилося їй жахливе видовище: обгорілий ліс у передгір’ї, мертві батьки і загони ворогів, що прямували їй назустріч, у гори.
Зрозуміла дівчинка, що сама нічого не вдіє, і розплакалася вперше в житті. Полилися з неї сльози повноводними річками – гіркі і солоні. А карпатська земля всмоктувала її сльози, наповнюючи свої надра. Плакала Трускава, скільки вистачило сліз, а потім затихла, торкнулася рукою землі та попросила:
– Рідні гори, допоможіть мені знищити цю ворожу пошесть, що прийшла на нашу землю.
Наче почувши її прохання, з-під землі почали бити струмки і джерела, стрімко перетворюючись на потужні фонтани дитячих сліз. Коли побачили вороги, що стоять по коліно у воді, було вже пізно. Почали бігти назад, насуваючись на задні ряди і гинучи в тісняві. А вода все прибувала і прибувала. І за кілька хвилин заповнила всю долину у передгір’ї Карпат, поховавши під своєю товщею чужинців.
За кілька днів вода пішла, лишивши по собі джерела, солоні, як сльози Трускави. І коли повернулися на ці землі місцеві жителі, побудували вони нове місто і назвали його на честь своєї рятівниці – Трускавець.
А Трускава і зараз живе високо в Карпатах, вона завжди готова прийти на допомогу і захистити рідні гори. Лише іноді, коли вона сумує, згадуючи батьків, дає волю сльозам, які живлять цілющі трускавецькі джерела. А потім витирає сльози і повторює:
– Справжні жінки не плачуть…
Автор легенди Наталя Кондратенко, викладач Одеського національного університету ім. Мечнікова
